Афганістан не відпускає тих, хто ступав на його землю. Він сниться. Він болить. І як не парадоксально звучить: вабить знову.
Ми щороку збираємося, щоб вшанувати ветеранів боїв в Афганістані, в інших гарячих точках. Один день в рік. А вони живуть з цим тридцять два роки.
Що спонукає нас до згадки про цю криваву і нікому непотрібну війну? А спонукає пам’ять… Пам’ять про тисячі життів українців, що згасли в далекій гірській країні. Разом із ними пішло в небуття чиєсь кохання. Разом із ними загинули їх ненароджені діти. Тисячі дівчат так і не стали нареченими.
У круговерті сьогоднішніх нелегких буднів не забуваймо про найсвятіше: пам’ять потрібна не мертвим – пам’ять потрібна живим. Потрібна для того, щоб на вірності обов’язку виховувати молоде покоління …
Не відболить це горе, не виплачеться і не відпечалиться на нашій землі, допоки житимуть батьки, брати і сестри, вдови і діти підступно вбитих у горах Афганістану синів України.
| 
