 Далекий грудень 1979 року… Далека, чужа країна Афганістан…Безглузда війна…Скільки смертей, скільки горя за десять років. Проте ця безглуздість не применшує героїзму наших воїнів там, в афганському пеклі. Ніхто та ніщо не має бути забутим, аби не забути – слід пам’ятати, а щоб пам’ятати – слід знати. Знати і пам’ятати.
15 лютого ми зібралися на традиційну лінійку-пам’яті «Афганська свіча», щоб ушанувати пам'ять про тих, хто поліг у афганських ущелинах, та уклонитися тим, хто прийшов із війни живим, хоча і з пораненою душею. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями – вони свято вірили, що виконують інтернаціональний обов’язок.
15 лютого Україна вшановує своїх синів – молодих воїнів, які загинули на чужій землі Афганістану. 15 лютого останній солдат залишив цю країну. Майже 10 років проливали тут кров наші юнаки. У рідні домівки не повернулися 13 тисяч 833 юнаки колишнього Радянського Союзу, 312 – пропали безвісти, 18 інтерновані, доля 330 – невідома.
Очі туманить ядуча сльоза,
Руки скувала утома,
Палить їй душу афганська гроза –
Син не вернувся додому.
В неї він був ясночолий, як світ,
Сонячно так усміхався.
Ще й 20 не було йому літ…
Юним навік і зостався.
25 грудня 1979 року в Афганістан було введено радянські війська. Для тисяч наших солдатів, їхніх батьків та матерів, дружин, дітей розпочалася жорстока, кривава війна в Афганістані. Бентежні дні чекання, безсонні ночі й тривоги, тривоги…Не було спокою в Україні всі десять років афганської війни, яка тривала вдвічі довше, ніж Друга світова війна.
За довгих 10 років цієї війни на цвинтарях з’явилося багато свіжих могил з фотографіями юних облич. Останки загиблих воїнів привозили в оцинкованих гробах. І не було у батьків упевненості в тому, ховають вони свого сина чи когось іншого…
За кожним воїном-афганцем свій життєвий подвиг, своя доля. Хтось повернувся цілий і не ушкоджений, а хтось – скалічений.
Афганістан…Він став синонімом людського лиха, справжнього людського пекла: палюче сонце зранку, спекотний вітер-афганець, пісок, що не дає дихати, і …завжди хочеться пити.
Кожна область України відправляла своїх синів на афганську землю. Одні вижили, повернулися додому – неушкодженими чи інвалідами.
Запалимо свічку пам’яті про тих, які любили наш край, своїх батьків, наречених. Були вірними друзями, щасливо жили, мріяли про майбутнє. Не судилося їм повернутися живими до рідних домівок.
Тож пам’ятаймо ветеранів, воїнів-афганців, і виявляймо розуміння до тих, хто пройшов через війну і для кого вона триває досі – у спогадах, снах, душах. Вони на це заслуговують.
І поки на Землі існують гарячі точки і порушується біблійна заповідь «Не убий», ми не повинні заспокоюватися. Там, де пролилася кров,виростає ненависть. Де виростає ненависть – сіється смерть.
Зупинись, прислухайся на мить –
Кричать з вогню і мати, і дитина.
Хай буде мир!
Хай більше не горить
У пеклі війн
Твоє життя людино!
| 
